Басьо - нанизані строфи японської поезії

Цього року виповнюється 375 років від дня народження 
Мацуо Басьо (1644-1694),  японського поета

Мацуо Басьо - японський поет хокку. Життя Японії неможливо уявити без поезії. У цій країні  одна з найдавніших традицій  – ввіряти свої почуття й думки віршам, поезії.  Поетичні рядки тут можна знайти скрізь: на картинах, дерев’яних ляльках, рушниках, серветках... 

Коли зацвітає сакура, усі японці стають поетами, прищеплють папірці зі своїми віршами до квітучих дерев або голосно декламують. З усіх майстрів японської поезії найвідомішим є Басьо, про якого знають навіть найменші мешканці країни.

Мацуо Басьо –  це третє ім’я поета, з яким він відомий Японії і світу. А справжнє його ім’я – Дзінсітіро Гіндзаемон.

 Великий вплив на творчість митця справила філософія дзен – напрям буддизму, який і тепер поширений у сучасній Японії. Для цієї філософії притаманне внутрішнє самоспоглядання, надання пріоритету духовному, а не матеріальному, пошук «просвітлення», що може відкрити суть усього сущого. 
У поезії Мацуо Басьо прагнув пізнання глибинної сутності речей. Він був першим в Японії, хто наповнив хокку філософськими думками.

     Визначальними рисами поезії  Басьо можна назвати зачарування світом природи та осмислення людини як частки природи…А ще відсутність теми кохання та присутність естетичного принципу „сабі” - вміння бачити красу у природності, лаконізм та легкість.

Неперевершеного майстра хокку  перекладали  українською Микола Лукаш, Іван Бондаренко та Геннадій Турков.

Найвідоміше хокку Басьо:

Старий ставок.

Пірнуло жабеня —

 Вода сплеснула.

    В цьому хокку Басьо, як і в багатьох його творах, вдається поєднати елементи вічного й миттєвого. Старий став вічний, але, щоб проникнутся свідомістю його вічності, необхідне певне миттєве зрушення. Стрибок жабеняти, про який ми знаємо за сплеском води, символізує сьогохвилинне в хокку, але став одразу знову поринає в нескінчену дрімоту. Лише вік ставу, вказівка на його незмінну природу контрастно підкреслює ефемерність життя жабеняти, завдяки чому розкривається суть буття.

А далі  - хокку, що захоплюють та надихають до роздумів…

На голій гілці

самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір.

Туман і мряка

Застять Фудзіяму,

А все одно – не відвести очей!

Куди не глянеш –

Все, що навкруги,

Смарагдовою свіжістю буяє!

Про різне

Згадується –

Сакура цвіте!

 

Крилечками мах!

Що, скажи, метелику,

бачиш ти у снах?

Муругий павук

павутиною вловив

кленовий листок.

Сливи тонкий пах...

Чашку гість підніс до уст

ясно-голубу.

Мій слуга дрімав

на опалих пелюстках...

Я й не накарав.

Степу рівнява -

ніде оку зачепитись.

Жайворон співа.

  Вже й по маю - ах!

Птахи плачуть, а у риб

сльози на очах.

Тиша, мир і лад.

Десь там тоне межи скель

цвіркотня цикад.

  Крук - немилий птах,

але як милує зір 
в ранішніх снігах!

   

Із далеких літ

скільки всього нагадав

цей вишневий цвіт!

Сакура стара -

невже справді зацвіла?

Спогад, ніби дим...

Оттакий я єсть:

           глянь на росяні дзвонки -

то й сніданок весь.

     Інший японський поет  Мотоорі Норінага порівнював душу Японії з ароматом квітучих вишень. Мабуть, її можна порівняти і з хокку Басьо. Зовнішня краса Японії – часто тільки розписана ширма, що ховає за собою значно глибшу красу, яку потрібно не побачити, а відчути.

…У місті Осака, де 1694 р. закінчилася остання стежка мандрівного поета, а разом з нею і його життєвий шлях, стоїть обеліск з написом: «Тут помер Мацуо Басьо». 

А впередмісті Токіо, на місці колишньої Басьо-ан видніється скромний пам’ятник – поет ніби присів перепочити з дороги. 

     А в Уено, малій батьківщині Басьо, що зараз входить до складу Токіо, стоїть пам’ятник… жабеняті, яке, стрибнувши у ставок, приземлилось у вічність.