7
жовтня - День працівника освіти
Щиро вітаємо
українських освітян із професійним святом. Дякуємо за безцінний внесок у
майбутнє української держави. Ваша праця є надзвичайно важливою для країни.
Ваші руки плекають майбутнє, закладаючи фундамент розвитку на багато років
вперед.
Наразі актуальною є тема реформи освіти. Які педагоги
готують лідерів нового покоління? Чи існують універсальні правила для навчання
майбутніх винахідників та агентів змін?
Прогресивні українські вчителі
намагаються змінити застарілу систему освіти або створюють нову власну – в
рамках школи чи класу.
Знайомтеся – креативні педагоги про нові вимоги до
освіти, важливість проектного навчання, нові системи оцінювання та історії
учнів, якими можна пишатися.
Олексій
Греков - педагог експериментальної школи «Афіни».
Фізик за освітою, 23 роки тому Олексій разом з
дружиною заснував для своєї доньки в Києві приватну школу «Афіни». Сьогодні тут
вчаться 460 дітей, а заклад працює за моделлю тьюторського супроводу – окрім
звичайних учителів тут є педагоги, які продумують індивідуальний підхід до
навчання для кожного учня. Це єдина школа в Україні, яка повністю відмовилась
від оцінок, і одна з небагатьох, що належить до Союзу демократичних шкіл Європи
(EUDEC) та Європейської асоціації незалежних шкіл (ECNAIS).
У школі стимулюють учнів розподіляти завдання та ролі
в проектах, продуктивно спілкуватися, ділитися інформацією одне з одним. У
такій співпраці важливий кожен учасник, у кожного є навички, яких немає у
інших. Учні вчаться, створюючи певний продукт, і у цьому процесі здобувають
нові знання та можуть зрозуміти, яких навичок їм ще бракує.
В «Афінах» практично відсутня класична ієрархія. Школа
належить до Європейської спільноти демократичної освіти (EUDEC), тож управління
в ній розподілене між дорослими та дітьми. Роль педагога змінилася. Вчитель –
це не той, хто вчить, а людина, поряд з якою учні вчаться самі, яка є
фасилітатором. З дітьми також працюють тьютори, їхнє завдання – допомогти
дитині побачити свої слабкі та сильні сторони, визначити власні цілі та зрозуміти,
як їх досягти.
У школі замість предметів – навчальні курси. Вони
можуть бути монопредметні, або включати кілька дисциплін, або навіть бути
метапредметними, системостворюючими. Послідовність викладання теж може
відрізнятись від звичної. Наприклад, логічніше спершу вчити історію XIX
століття, а потім літературу цього часу, – замість того, щоби вивчати їх
паралельно. Учні самі вибирають, який курс у якому обсязі вчити. І чим старші
діти, тим більше в них вибору. Адже не можна вимагати від людини нести відповідальність
за те, що вона не обирала.
Тут вважається, що освіта має бути, насамперед, справою
батьків. Система у цій школі не є «елітною», вона не набагато дорожча за
традиційну школу, але значно ефективніша. Більше того, саме вона могла б
врятувати невеликі сільські школи. Замість того, щоби утримувати цілий штат
педагогів-предметників, можна обійтись кількома добре підготовленими тьюторами.
Учня цієї школи запросила до себе всесвітньо відома фірма-розробник
комп'ютерних ігор. І він потрапив у звичну атмосферу: працював у команді в
проекті під наглядом супервайзера, а вже через півроку сам став наставником.
Інша випускниця провчилася два курси в КНЕУ на бюджеті, а потім перевелась на
заочне навчання та взяла на себе частину сімейного бізнесу, мотивуючи це тим,
що за рік справжньої роботи дізнається про економіку більше, ніж за п'ять років
навчання. Світ змінюється, і система освіти має змінюватись разом з ним.
Людмила
Булигіна - вчителька інформатики в політехнічному ліцеї «КПІ».
Вона більше 20 років навчає дітей програмуванню:
спершу очолювала в Стаханові навчальний комп'ютерний центр, потім працювала в
школі. Три роки тому, після окупації міста, вона переїхала до Києва, але
продовжувала дистанційно займатися з учнями зі Стаханова, які планували виїхати.
Людмила вважає, що школа має поважати своїх учнів та давати їм простір і
свободу для експериментів. Її ж власні учні не лише займали призові місця на
таких наукових конкурсах, як «Intel-Техно» чи Microsoft Imagine Cup, але й самі
організували дві великі професійні події: мейкерський фестиваль KPI Lyceum
School Maker Fairе (частина великого всесвітнього руху Maker Faire) та конференцію
«ІТ-суржик».
Наші шкільні програми абсолютно неструктуровані. В
учнів просто немає змоги побудувати нові нейронні зв'язки. Тому вчитель має
навчити фільтрувати та аналізувати інформацію, самостійно отримувати потрібні
навички. Коли діти відчувають, що вони можуть використати певні знання зараз
або в майбутньому, то включаються в роботу набагато легше. На жаль, не дуже багато
вчителів розуміють, що тепер потрібен саме такий підхід.
Педагог вважає, що треба прощатися з класно-урочною
системою та суб'єктивним оцінюванням, яке може залежати від настрою вчителя або
поведінки учня. Тестування мають право на існування, але потрібно
використовувати різні форми оцінювання – той же тест загальної навчальної
компетентності. А ЗНО має перестати бути сенсом освіти. Тут вчать без оцінок. Є
різні системи, які формально є системами оцінювання, але працюють інакше.
Наприклад, завдання, де потрібно оцінити самого себе. Також є система
накопичування балів, знайома дітям за іграми, де треба збирати артефакти й
переходити на наступний рівень.
За систему
освіти відповідають усі учасники процесу: й учителі, й батьки, й діти. У нас
зараз дуже мало відповідальності лежить на учнях, це неправильно. Та не можна
просто запозичити освітню модель якоїсь країни та сподіватись, що вона тут
працюватиме. Освіта – це частина держави. У кожній має бути власна модель, яка
б відповідала устрою та ментальності. Зараз в українській освіті треба змінити
те саме, що й у суспільстві: до людей мають ставитись як до особистостей, а
відкритість, чесність та толерантність повинні стати її базовими принципами.
Найдорожчі учнівські досягнення – це історії перемог
над невпевненістю, страхами, травмами і складнощами. Історії успіху попри
непрості обставини.
Пауль
Пшенічка - вчитель фізики та астрономії Чернівецького ліцею №1
Пауль викладає фізику майже 50 років. Каже, що
зацікавити учнів нею дуже просто – адже все можна пояснити на дослідах. Він
працює за проектно-орієнтованим методом, тобто його учні самі роблять великі
дослідження. Саме для них вчитель заснував наукове товариство «Квазар», яке
об'єднує учнів та студентів різного віку для спільного навчання та роботи над
проектами. Цього року Пауль переміг на українському етапі конкурсу Global
Teacher Prize й тепер має шанс стати найкращим вчителем світу. Втім, це лише
одна з його численних нагород. Пауль Пшенічка також є почесним членом
Лондонського інституту фізики, а 2005 року Міжнародний астрономічний союз назвав
його іменем малу планету.
Бісмарк казав: «Дайте мені гімназійних вчителів – і я
побудую державу», – і це не жарт. Проте вчитель давно не є єдиним джерелом
інформації. Тепер він має, насамперед, навчити дітей користуватися знаннями та
вказати їм напрямок руху. Школу неможливо змінити швидко. Часто кардинальні
зміни можуть їй навіть нашкодити. Добре було б спершу прибрати зайве –
наприклад, кількість паперів, які треба оформлювати вчителям. За останні 30
років вона зросла в десятки разів. Вчителі мають постійно вдосконалюватись, але
навіть у найактивніших часто бракує на це часу та грошей.
Я вважаю, що оцінки не найкращий з мотивів вчитися, і
думаю, що в майбутньому способів навчання без оцінок буде більше. В молодших
класах можна обходитися без них, можна відкрити кілька оригінальних шкіл, де їх
не буде. Але звичайним школам потрібні оціночні системи, і ви не зможете їх
просто закрити.
Загалом добре, коли в країні багато різних шкіл, і вони
конкурують між собою. Що справді потрібно усунути з системи освіти – це
бюрократизм, особливо в початковій школі. Дуже правильно, що про це почали
говорити на рівні міністерства. Немає значення, з якої клітинки ти почав писати
або чим ти пишеш. Але хороші вчителі не зважали на це й раніше, вони завжди
працювали з повагою до дітей.
Головне, щоб дитина почувалася в класі захищеною, щоб
не боялася вчителя й оцінок. Мої учні розробляють власні проекти й таким чином
засвоюють знання на практиці. Адже теорія без застосування дуже швидко
вивітрюється. До того ж, таким чином вони вчаться здобувати нові знання з
різних ресурсів. Один із останніх наших проектів ми демонстрували в Німеччині в
квітні. Це була оптична установка, яка дозволяла відстежувати потоки повітря
навколо об'єктів.
Наукове товариство «Квазар» працює за принципом
академії. Воно створене, щоб учні об'єднувалися та допомагали одне одному в
роботі над проектами. Адже дуже швидко кількість проектів зросла, й керувати
ними самому стало важко. Нещодавно в Києві нам показували UNIT Factory – школу
програмування за системою французької «Школи 42». Там немає вчителів та
лекторів, студенти вчаться одне в одного. В «Квазарі» відбувається щось
подібне. Хоча тут є і керівники проектів – з Чернівецького університету,
канадські чи американські науковці, з якими учні спілкуються безпосередньо або
через Skype.
Одна з найяскравіших історій – це випадок, коли у 1989
році мої учні розв'язали дві рівні фізичної задачі, але не змогли впоратися з
третью. А через 20 років один із них все ж знайшов вирішення. Написав мені, і
згодом ми опублікували статтю про це в американському журналі.
Анна
Дудич - вчителька англійської мови у Кропивницькій гімназії
імені Т. Шевченка
Поки інші вчителі забороняють учням діставати
смартфони на уроках, Анна Дудич разом зі своїми учнями вивчають англійську за
допомогою сучасних сервісів та віртуальної реальності. Минулого року вона перша
серед українців потрапила в топ-50 найкращих педагогів світу у номінації на
міжнародну премію Global Teacher Prize. Зайняла третє місце на Міжнародному
освітньому форумі Microsoft у Барселоні в номінації «Спільна робота» та
перемогла у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель-новатор» від Microsoft Ukraine.
Анна Дудич вважає: технології важливі, однак в сучасному світі головне завдання
вчителя – зуміти виховати в дітях емпатію та співчуття.
Все залежить від фантазії вчителя. Наприклад, ми
використовуємо окуляри віртуальної реальності – приз одного з учительських
конкурсів. З їхньою допомогою можна організувати віртуальну подорож Лондоном
або Британським музеєм – він має цілу програму віртуальних екскурсій. Таким
чином можна практикувати й граматику, й усне мовлення.У нас є гра «Mystery
Skype»: за допомогою спеціального сервісу я домовляюся про Skype-зустріч із
вчителями та їхніми учнями з інших країн. Проте класи не знають, звідки їхні
співрозмовники, й мають вгадати. Таким чином ми тренуємо не лише знання
англійської, але й географії чи історії. Це також корисно, бо зазвичай діти
вивчають всі предмети відокремлено. З інших цікавих інструментів – сервіс Sway,
де можна робити презентації, які виглядають як окремі веб-сторінки і які легко
поширювати. Також використовую спеціальні мобільні додатки для оцінювання –
наприклад, щоб провести дуже швидкий тест і з'ясувати, чи добре учні засвоїли
поточну тему.
Я вчилася в Америці за програмою обміну для школярів
FLEX. Мені здається, з їхньої системи освіти нам варто запозичити повагу до
учня безвідносно щодо його академічних досягнень. Адже навіть дитина з
посередніми оцінками може бути талановита в спорті чи музиці або мати гарні
організаторські здібності. У нас зазвичай займаються лише відмінниками, які
їздять на олімпіади.
У сучасному світі педагог більше не є носієм знань –
усю інформацію можна легко знайти в інтернеті. Наша роль – це роль ментора,
тьютора, людини, яка буде забезпечувати індивідуальний педагогічний супровід
дитини. Ця роль набагато складніша. І універсальних методик, як бути таким
учителем, не існує. Треба лише пам'ятати, що хороший вчитель ХХІ століття – це
lifelong learner.
Зараз ми з учнями беремо участь у міжнародному
проекті, де залучено понад 70 країн. Учні досліджують зміни клімату: спершу
вивчають проблему загалом, потім – конкретно у своїй країні, а потім вирішують,
що вони можуть зробити, щоб змінити ситуацію. Це може бути звичайна
інформаційна кампанія в соцмережах або ініціатива для батьків, які могли б по
черзі підвозити до школи не лише свою дитину, але й її однокласників, і таким
чином зменшити викиди вихлопних газів.
Проект триває лише кілька тижнів. Поки
що ми досліджуємо, які зміни клімату притаманні
нашій країні. Але вже після канікул будемо працювати над конкретними
ідеями. Проект підтримують багато відомих людей світу – наприклад, Далай-лама.
На сайті проекту діти щотижня викладають презентації робіт і можуть
спілкуватися між собою. Учні вже знають, що можуть зробити щось справді якісне.
У минулому проекті Teach A Man To Fish діти продумали і реалізували шкільне
підприємство з виробництва печива й отримали приз – 2000 доларів.
Сергій
Горбачов - директор школи №148 імені Івана Багряного в Києві
У 90-х філолог та педагог Сергій покинув роботу в
школі та 20 років працював у журналістиці. Однак, як сам каже, й тоді не
припиняв викладати. Розробив шкільні курси з медіаграмотності та медіакультури,
оскільки вважає, що одна з обов'язкових навичок випускників – уміти протистояти
медійному впливу. Каже, що «категорично проти однострою», й запровадив у своїй
школі вільну форму одягу. Він брав участь у розробці закону про освіту,
координує всеукраїнський проект оновлення програм 5-9 класів і вважає: якщо
вчителі хочуть змін у школах, мусять самі проявляти ініціативу.
Усе впирається в радянську шкільну аксіому: «Діти
мають вчити мій предмет, тому що так було завжди». А так вже не буде, бо часи
інші. Звичайно, не можна влаштовувати на уроках суцільні розваги. Навчання – це
праця. Але це має бути усвідомлена праця, з чітким розумінням, навіщо це
потрібно мені особисто. І якщо у молодших класах ще можна спиратися на
авторитет дорослого, то з підлітками такий підхід вже «не прокатить».
Головний напрям освітньої реформи – навчити
застосовувати знання в реальному житті. «Радянська» школа прагне
«нафарширувати» дитину інформацією. Причому – сьогодні «нафарширували», а
завтра дитина вже мало що пам'ятає. Але ж ми, дорослі досвідчені люди, знаємо,
що знання найкраще закріплюються, коли їх відразу використовувати для
конкретної справи. Оце і є компетентнісний підхід: закріплювати знання
застосуванням – і одночасно формувати навички такого застосування.
Ще одна проблема – зацикленість учителів на своїх
предметах: «Мій предмет – найважливіший, а всі інші предмети – то так, прикре
непорозуміння». І ось такий предметний фанатизм гарних вчителів створює для
дітей величезне перенавантаження. Потрібно зробити інформацію більш системною,
зрозумілою, треба посилити профільні курси в старшій школі. Але це складно й
викликає спротив.
Педагогічна освіта в Україні дуже затеоретизована.
Молодих вчителів треба вчити на практиці, що вони мали досвід ще у виші:
сьогодні ти проводиш урок, а завтра слухаєш лекції, як працювати з дітьми
післязавтра. Має бути потужне тьюторство з боку досвідчених колег. Коли я
проводив практику, працюючи директором ще в 90-х, то ми разом із студентами
розглядали їхні конспекти, а потім я брав один із них і проводив за ним урок.
Потім ми аналізували, що не так, і писали новий конспект, за яким урок проводив
молодший колега.
Новий закон про освіту – рамковий, і для реалізації
закладених у ньому ідей потрібно ще багато працювати. Втім, добре, що ми
нарешті переходимо до 12-річної системи освіти і що з'являється профільна
старша школа. Зараз випускники вивчають безліч предметів, які їм не потрібні.
Одна наша колишня учениця зараз вчиться в Ізраїлі. То у них у старшій школі
всього п'ять предметів: рідна та іноземна мови, два спеціалізованих предмети й
один на вибір. Це дуже правильний підхід: можна не розпорошувати ресурси й не
відволікатися на зайве. Бо базові знання молода людина має отримати до 9-го
класу, а потім – вчити те, що їй потрібно.
Немає
«сучасних» дітей чи «сучасних» вчителів, усі діти та вчителі дуже різні. Але
молодше покоління справді має досить виразне кліпове мислення, сформоване
новими медіа. І у них інше ставлення до того, що їм потрібно, а що ні. Проблема
українських шкіл ще й у тому, що статистично значуща частина вчителів дуже
відстала від життя. Причому настільки, що для декого просто ввімкнути комп'ютер
і набрати текст – величезна проблема.
Реформа освіти є, ймовірно, найбільш довгостроковим, а за своїм
впливом – найбільш фундаментальним кроком влади за останні роки.
Спершу її наслідки відчують учні та їх батьки, а за кількадесят
років, коли теперішні школярі прийдуть в бізнес та владу, – і всі інші.
Саме навчання молодого покоління визначає майбутнє
держави.
Інформація
підготовлена за матеріалами інтернетвидань
Немає коментарів:
Дописати коментар