30 березня 2023 р.

Микола Міхновський: перший ідеолог самостійної України. До 150-річчя від дня народження

 

31 березня 1873 року на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, майбутній правник, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття.



Микола Міхновський був одним із найбільш неординарних представників українського руху.  Адже саме він першим із наддніпрянських політиків висунув ідею самостійної соборної України, у той час як для більшості українських діячів вершиною прагнень був статус автономії.

Своє бачення, що українці повинні здобути власну незалежну державу, Міхновський підкріплював справами. Чим би він не займався – адвокатською практикою, громадською чи політичною діяльністю, вчителюванням – скрізь докладав зусиль, щоб підтримати українську ідею. А ще з усіх сил намагався поширити її – писав програмні тексти, виступав з промовами, друкував статті у пресі, на початку XX століття заснував 5 українських часописів.


Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна». У роботі «Самостійна Україна» автор подає історію української державності, яка принципово відрізняється від концепції історії України Михайла Грушевського, що мала народницький характер.

Міхновський, зокрема, писав: «Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної».

Також у «Самостійній Україні» автор вказував на порушення з боку росіян домовленостей з українцями, укладених у Переяславі в 1654 році. Вони передбачали, на думку Міхновського, створення конфедеративної держави. Адже, як вважав він, під час повстання Богдана Хмельницького виникла українська держава. Натомість російська сторона знищила цю державу й почала проводити русифікаторську політику.

Міхновський запитував: «Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року (мається на увазі Емський указ – ред.), що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян (москалів) або змоскалізуваних ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі». 


Микола Міхновський і Харків

У 1899 році особисті обставини змусили Міхновського залишити Київ і перебратися до Харкова. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. Будинок, де почав практикувати молодий правник, знаходився по вулиці Римарській, 23, (будинок не зберігся, на його місці тепер Харківський театр опери та балету).

1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. 


У тому ж 1900 р. став одним з засновників Революційної української партії (РУП). Своє бачення майбутнього України він виклав у брошурі “Самостійна Україна”, виданій у Львові. У ній уперше із застосуванням юридичних постулатів Микола Міхновський аргументував необхідність побудови самостійної соборної Української держави, назвав її головного ворога — російський імперіалізм та закликав українців виборювати зі зброєю в руках, «одну, єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Проте, як виявилося, М. І. Міхновський та інші діячі РУП по-різному бачили шляхи досягнення проголошених ними завдань. Тому у 1902 р. він заснував Українську народну партію, яка ставила першочерговим завданням політичної боротьби повну незалежність України. Політична програма партії була викладена у маніфесті “Десять заповідей”.

1904 р. – Листівка Української народної партії.
ЦДІАК України, ф. 304, оп. 2, спр. 11, арк. 257


Політичний проєкт УНП розвивався бурхливо. У 1903 р. у складі партії із числа юнкерів Чугуївського піхотного училища під проводом Віктора Чеховського виникла законспірована організація – “Оборона України”. 1904 року Міхновський був серед тих, хто організував підрив пам’ятника Пушкіну у Харкові (щоправда, тоді пам’ятник, незважаючи на вибух, вистояв). У листівці «Оборони України» йшлося: «Цієї ночі зривано монумент, виставлений поету Пушкіну в місті Харкові на Театральній площі. Цим ми заявляємо московському суспільству і правительству ось що: 1) На території Слобідської України, традиції якої сягають аж до славних часів Гетьмана Богдана, не має бути нікому ніякого монументу з чужинців. Пушкін був цілковито діячем для московського народу і ніякої культурної ваги для нас не має, хіба тілько нікчемної деморалізуючої… 2) Хай знає московське суспільство, що пам’ятник Пушкіну не має собі місця на Україні ще і тому, що наш національний геній – поет Шевченко...» 

На початку ХХ ст. завдяки діяльності Харківського історико-філологічного товариства, зокрема найбільш видатних його представників М. Ф. Сумцова, Д. І. Багалія, громадсько-політичних діячів Б. М. Мартоса, Г. М. Хоткевича, М. І. Міхновського Харків став одним з основних осередків українського руху. Дякуючи останньому у Харкові видавалися такі газети українською мовою як “Самостійна Україна”, “Хлібороб”, “Слобожанщина”, “Сніп”.

Стрімко зростав громадський авторитет і професійний рівень апостола української державності. У це важко повірити, але українськомовного у побуті правника Миколу Міхновського невдовзі після переїзду із Києва обрали гласним міської думи Харкова!

На цій посаді Микола Міхновський багато зробив, зокрема, для розвитку архітектури українського модерну. Так, за його протекцією було схвалено будівництво Селянського дому на площі Павлівській, 4, який звели 1912-го на замовлення земства і за проектом архітектора Бориса Корнеєнка. Багато деталей декоративного оздоблення не збереглися, але на фасаді на самому верху уцілів поміщений до ніші бюст Тараса Шевченка, що також було відповіддю Міхновського на заборону влади встановлювати пам’ятник Шевченку у Харкові. 



Для відродження і консолідації нації присяжний повірник Микола Міхновський, проживаючи в Харкові в будинку №21 по вулиці Конторській, використовував будь-які наявні можливості. Легальні та нелегальні... Наприклад, у 1908 р. при Харківській громадській бібліотеці виникла громадська комісії, яка на чолі з Миколою Міхновським керувала діяльністю українського відділу міської книгозбірні.

Його зусиллями у 1909 р. виникло “Третє Харківське товариство взаємного кредиту”, де головував П.Т.Дідусенко; хоча місцева поліція оцінювала організацію як “легальне прикриття групи радикальних українців”, щоб обговорювати політичні питання. У 1912-1913 рр. М.І.Міхновський працював у харківському Товаристві імені Григорія Квітки-Основ’яненка, яке губернське жандармське управління підозрювало у використанні членами УНП задля пропаганди самостійницьких поглядів.

Своїх і чужих досвідчений правник чітко ідентифікував, і попри чини та ранги – ставлення до них не змінював. У “Щоденнику (1907-1917)” благодійника і мецената української культури Євгена Чикаленка (1861-1929) занотована зустріч М.І.Міхновського з відомим російським письменником–демократом, українцем за походженням Володимиром Короленком :

- У березні 1912 р. на сектантському судовому процесі в Сумах Харківської губернії, де адвокат М.І.Міхновський виступав як оборонець, був і В.Короленко, як редактор петербурзького щомісячника “Русское Богатство”", що дуже інтересується народнім життям. У кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком. Останній охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши руки за спину, відповів, своїм звичаєм, з театральним пафосом:

- Я зрадникам мого народу руки не подаю! – Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений. Де ж таки! Йому не схотіли потиснути руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати. “Я зрадникам мого народу руки не подаю”.

 


Єдина меморіальна дошка Міхновському в Харкові встановлена на фасаді колишнього корпусу Харківського університету, а нині Харківської інженерно-педагогічної академії на вулиці Університетській, 16. На дошці вказано, що саме в цій будівлі 26 лютого 1900 року Микола Міхновський виголосив текст знаменитої «Самостійної України». Однак достеменно невідомо, де саме у Харкові це відбулося. А за першість в оприлюдненні тексту брошури Харків сперечається з Полтавою.


Розквіт юридичної практики Миколи Міхновського пов’язаний із нинішнім майданом Небесної Сотні, тоді Скобелєвським. Це не випадково, бо саме на цьому майдані знаходився Будинок судових установ, тепер – Харківський апеляційний суд. Неподалік від майдану Небесної Сотні є вулиця, названа на честь Миколи Міхновського.



Будинок купця Щеклєєва на Соборному майдані, нині вулиця Університетська, який був осередком українського Харкова на зламі ХІХ і ХХ століть, не зберігся. Втім упродовж багатьох років там розташовувалося Третє Харківське товариство взаємного кредиту, яке слугувало легальним прикриттям для «Першого куреня» Миколи Міхновського. Саме в цьому будинку 16 березня 1917 року відбулися перші після Лютневої революції збори харківських українців, що завершилися створенням Губернського організаційного комітету на чолі з Сергієм Тимошенком. У квітні-травні 1917-го в ньому розміщувалася редакція тижневика «Рідне слово» – перший пореволюційний офіс Гната Хоткевича. Микола Міхновський, Гнат Хоткевич, Сергій Тимошенко, Володимир Доленко – ключові діячі українського Харкова бували тут.

 

Будинок купця Щеклєєва

Після вибуху Лютневої революції 1917 р. М. І. Міхновський щиро підтримав створення Української Центральної Ради, пропонуючи, щоб її лідери відразу виступили перед Тимчасовим урядом з вимогою повної політичної незалежності України. Саме він найбільш послідовно відстоював ідею створення українського війська, хоча для інших членів Української Центральної Ради ця потреба була далеко не очевидною.  Міхновський розумів, що незалежність неможлива без армії Коли в 1917 році революційні події поглинули Російську імперію, а в Україні розпочалися національно-визвольні змагання, Микола Міхновський заснував та очолив Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького.

Можливо, якби Україна під час визвольних змагань 1917–1921 років пішла не «шляхом Михайла Грушевського й Симона Петлюри», а «шляхом Міхновського», ми би, певно, ще сто років тому створили свою державу, яка зайняла достойне місце в «європейському домі».

 

Ідеологічна прірва між соціалістами-федералістами, що стали лідерами УНР, примусила М.І. Міхновського залишити склад УГВК та сформувати Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк, що не визнав ні російську владу, ні мляву УНР. Більше того, у ніч із 3 на 4 липня 1918 р. полуботківці (п’ять тис. солдатів і офіцерів) підняли повстання, захопили “Арсенал” і частину столиці, висунувши Центральній Раді вимогу – відмовитися від II Універсалу і проголосити незалежність! Самостійників Українська Центральна Рада не підтримала, бо все ще мріяла досягти автономії перемовинами з росією – про придушення повстання Центральна Рада телеграмою доповіла міністру юстиції до Петрограда.

Після придушення повстання (4 липня т.р.) небезпечного конкурента – на пропозицію Володимира Винниченка та Симона Петлюри – за рішенням командуючого Київським військовим округом Костянтина Оберучева (1865-1929), погодженого з головою Тимчасового Уряду Російської Республіки Олександром Керенським, запхали на Румунський фронт, у містечко Болград в Бессарабії, де знаходився штаб 6–ї армії.

Після Жовтневого заколоту, у листопаді 1917 р. Микола Міхновський повернувся в Україну та оселився на Полтавщині, де його давні друзі – брати Володимир та Сергій Шемети, створили єдину несоціалістичну політсилу, Українську демократично-хліборобську партію (УДХП). Він не лише підтримав новий проєкт – “повна власновільність і суверенність українського народу”, а доклав зусиль, аби поширити вплив УДХП по цілій Україні.

За Української Держави перебував в опозиції до влади. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін (гетьмана П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату.

До соціалістично кволої Директорії, яка повалила Гетьманат 2.0, в апостола української державності також було вкрай негативне ставлення: – “Там, у складі Директорії, не дураки, а ідіоти! Повні і безпросвітні паралітики”. Він доклав усіх зусиль, аби найбоєздатніші з’єднання УНР – Запорізький корпус полковника Петра Болбочана (1883-1919) та корпус Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця (1891-1938), навели в Україні національний лад та встановити військову диктатуру.

Проте, за наказом С.Петлюри, котрого страхали конкуренти у війську УНР, 22 січня 1919 р. Петра Болбочана заарештували, сам Микола Міхновський захворів на тиф, що змусило його відійти від політичного та військового руху. Переїхав на Кубань, учителював, працював у кооперації. 1924 р. повернувся до Києва, де був заарештований органами ДПУ УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. 3 травня 1924 р. М. Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга В. Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе». 15 червня 1924 р., вшановуючи пам'ять М. Міхновського, С. Шелухін написав: «Се була дуже яскрава фігура українського патріота і свободолюбця, у якого справа честі, свободи, визволення і відродження нації була єдиною ціллю всього його чистого, чесного й многострадального життя…». Обставини смерті М. Міхновського дотепер залишаються до кінця не з’ясованими.

Микола Міхновський занадто мало часу провів на авансцені української політики і рано пішов з життя. Низка ідей Міхновського випередили свій час і залишаються актуальними задовго після його смерті.


Дізнатися більше про Миколу Міхновського можна з монографії Ф.Г. Турченка, в якій на підставі широкого масиву історичних джерел, зокрема, архівних документів, споминів сучасників подій та історичних досліджень науковців, описуються дитячі і юнацькі роки Міхновського, процес його становлення як політика й ідеолога українського самостійницького руху. Особлива увага приділяється діяльності Міхновського в роки Української революції 1917–1921 рр., зокрема, його роль у формуванні Української Центральної Ради і створенні української армії. Розкриваються еволюція його політичних поглядів, обставини трагічної смерті. 

Де читати: Центральна бібліотека



Використані джерела:

Микола Міхновський















 

Немає коментарів:

Дописати коментар